...вулиця... осінь...
Холод, разом з темрявою, розтікався по вулиці. Помалу в сутінках зникали будинки на краю. Старі житлові і нові офісні споруди зрівнював вечір. Важко було відрізнити їх вже не тільки одна від одної, а й виділити контури на фоні темного неба. Синева згущалася. Вулиця почала здаватися безкінечною. Зникали останні в рядах дерева по обидві сторони дороги. Все набувало казково-таємничого загадкового вигляду.
В день стара вуличка була зовсім не така – жива, світла. Людський потік безперервно рухався, шумів, ніс кудись. Влітку, коли зелень густа і свіжа, на бруківку падає тінь. По самому центру дороги нікого немає – всі тиснуться до прохолодної тіні крон, щоб не сліпило сонце. Бруківка розпікається і блищить. Людей багато як ніколи – парочки гуляють, натовпи туристів фотографуються то тут то там, абітурієнти оглядають місто, яке стане їм рідним на наступні п’ять років, а може і набагато довше. Кафе і ресторани виставляють столики на тераси. Все шумить і живе – весело, яскраво, квітуче. Словом, людей багато. Восени, у вересні, клени стають червоними і золотими. Жара спадає, сонце опускається нижче і людський потік стає суцільним. Лівосторонній і правосторонній рух стають надто умовними поняттями для натовпу. Постійно хтось кудись поспішає – розминаються, зіштовхуються, вибачаються і біжать далі, щоб зіштовхнутися з кимось іншим. А над головою пропливають сіруваті хмари… Людей стає все більше в ранці і в обідню пору. Всі повернулися з відпусток і канікул і тепер біжать працювати і вчитися. Відкрилися нові крамнички, кафе і ресторани забрали столи з-під навісів і тепер прикрашають відкриті світові фасади. Кольоровий крикливий натовп перетворюється на потік темних тонів. Автомобільного руху тут нема. Чиновники, посадовці і бізнесмени в чорних костюмах і білих сорочках полишають свої транспортні засоби і пішки, разом із численними студентами, поспішають на робочі місця. А потім приходить зима. Здається, що все завмирає. Впадає в зимову сплячку. Але це не так. Всі просто поховалися грітися в конторах і магазинах. Адже дерева скинули останнє листя, підставивши всім вітрам прохожих. Але часто можна побачити яскраву пляму шуби серед акуратно зметених і відгорнутих снігових кучугур. Багато людей лише вранці, вони швидко і зосереджено прямують розчищеними від снігу доріжками на робочі місця. Дні стають темними і короткими. Офіси і крамниці світяться гірляндами і прикрасами. Низько-низько над головою пропливає сталевого кольору небо. А там приходить весна. Дерева наливаються соком і життям. З ними скидає легку дрімоту і пелену спокою вся вуличка. Двері і вітрини знову розкриваються і манять барвами. З’являються перші кафе просто неба. Змерзлий за зимові місяці натовп прагне показатися сонечку. Він міняє сіру гаму на кольорову – і серед зелені міста повсюдно притягують око світлі пастельні і яскраві крикливі кольори весни і радості. Людський потік оживає, наче паводок в горах набирає силу і стає все стрімкішим. А над головою все вище посміхається світло-блакитне небо з білими пухнастими хмаринками. Скоро настане літо…
Рік за роком все по цій схемі. Так було колись давно і буде через багато років. Це плин життя цього міста, це ритм життя цієї вулички. Вона просинається з ранку, в сонній дрімоті наводить марафет на вітринах і прилавках. Готує своє робоче місце і починає працю, коли у всіх починається робочий день. Коли день клониться до заходу і сну засинає вуличка. Тут нема місця нічному життю всього центру. Нічний шарм і романтика старої Європи не здали своїх позицій. М’яко і тепло світяться вікна ресторанів, повільно плине інструментальна музика. Тут не побачиш сумнівної публіки – вона не до місця в цій чарівності… Сутінки і нічна мгла розмивають і згладжують контури. Ось вона, машина часу. Все повертається до свого життя – такого, яким воно було п’ятдесят років тому… Тут не можна заблукати, тут можна лише дуже вчасно опинитися. Коли байдуже куди йти, а над головою нависає байдуже темно-синє глибоке небо і загадково підморгують зорі, можна звернути сюди – трохи поблукати, послухати симфонію вечора, адже тут зникає міський шум, зібратися з думками і новою людиною рушити знов у буденність…
Нарешті темрява затоплює вулицю повністю. Та це триває не надто довго, може, кілька хвилин, може навіть менше. Загоряються ліхтарі. Помаранчеве приглушене світло розтікається плямами, які не сягають одна одної. Острівці світла в океані темряви і туману. Ще за кілька хвилин несміливо загориться вивіска на аптеці, потім на крамничці навпроти. Світлом всіх можливих кольорів і відтінків вуличка буде затоплена протягом якоїсь чверті години. Зараз осінь. Не сезон ще для гірлянд і новорічних прикрас. Але вже не довго чекати.
Сьогодні вулиця безлюдна. Немає навіть хлопця з факелами, який стоїть тут щовечора. З «Файер-шоу». Він виходить просто так – тренуватися, без капелюха чи чогось такого. Під музику з власного телефону він демонструє всі відомі йому трюки. Люди звикли, що він стоїть. Якимось незрозумілим чином, йдучи з роботи пізно ввечері, сердиті на весь світ і голодні, вони зупиняються на хвилинку-дві біля нього і йдуть далі з посмішкою. І вони забувають про те, що на когось злилися і приходять додому трішечки веселіші, ніж виходили вранці. Хоча до наступного ранку вони про це забудуть… Але сьогодні його немає. Злякався дощу. Цілий день насувалися важкі сірі хмари. По таких важко зрозуміти, особливо пізно восени, буде дощ чи сніг. Та зараз їх не видно. Може – розвіялися, а може – просто туман і темрява все приховали, а вони все ще там, над головою і ось-ось проллються дощем…