Мій Кременець
Сонце хилиться за небокрай. Останні промені стікають похилими горами, ховаються десь за ними. Місто, що розкинулося між дванадцяти гір, поринає у тінь…
Осколок старого світу, де природа недоторканна; де правічні ліси; де історія так міцно переплелися з реальністю, що самі не знають хто з них де. Наче сувенірна скляна кулька – потруси добряче і там закружляє «сніг». У Кременці майже так само. Потривож спокій і навколо тебе оживе і завирує світ легенд. Вони живуть в кожному камені, кожній споруді…
Історія, невіддільна від місця де вона творилася.
Неможливо просто так написати у книгах по історії про душу цілого міста. Чим воно живе і дихає, які воно бачить сни. Якби воно само могло це зробити! Десь у глибинах пам'яті місто береже кожен день, кожну мить ним прожиту. Воно добре пам’ятає кожне своє обличчя…
Перший спогад: дуліби відбивають навалу аварів… Тоді місто мало обличчя молодої дівчини Ірви. А ще – її сміливість і волелюбність. Воно нізащо не скориться, не схилить голову перед завойовниками. Молодість бере своє… Краще загинути вільним, аніж жити у неволі! Сміливий вчинок дівчини дає оборонцям сил для боротьби. Завойовники ідуть ні з чим. Місто плаче за нею – Ірвою. Сльози перетворюються на потічок, який досі слугує нагадуванням про нескоренність духу міста…
Місто спить. Трохи тривожним сном. Бо йому сниться навала Батия. Промерзлі до кісток зимові дні, поривчасті вітри на засніжених, хоч і не надто високих, горах. Воно згадує, як виглядало тоді. Безліч облич – люди діють разом, спільно і дружно. Колективний дух надає незламності місту. То – радісний спогад. Безліч очей міста слідкують за татарами, котрі тікають подалі звідси.
Течуть-пливуть роки… Сотні і тисячі облич приходять і розчиняються у вічності. Та одне ніяк не можливо забути. Як і згадати достеменно. То обличчя Бони Сфорца – володарки міста, яка особисто так його і не бачила. Місто чекало, доки вона прийде. Подивитися, хто насмілився сказати, що розтоптав його волю. Але вона, напевно, не бажала ризикувати. Тому обличчям королеви для міста стала відновлена фортеця. А ще – поляки. Різні – молоді і старі, багаті і бідні, знатні і прості… словом, всякі.
Апатія і дрімота напали на місто. Йому не цікаво запам’ятовувати будні. Адже всі вони як один. Та дещо воно б з радістю розповіло. Це улюблений його спогад. І разом з тим – найстрашніший. Поки що…
Про що воно б хотіло розповісти? Про визвольну війну Хмельницького, про козаків. Тоді його обличчям стала битва. Нічого так не закарбувалося у його пам'яті, як та ніч, коли зруйнували його фортецю – його Корону. Неочікувано розмірений плин життя змінився, зник. Канув в Лету, потягнувши за собою спокій. Чи раділо місто такому повороту подій? То була радість, затуманена сумом. Визволення вартувало досить дорого – безлічі життів. Нагадуванням про це стало Пятницьке кладовище, як дяка від міста тим, хто поклав голову далеко від рідного дому заради волі людей, котрих ніколи не знав і не бачив.
А тоді все розпочалося знову. Не зрушуючись з місця, місто переходило з рук у руки, від влади до влади. Та до сильних світу цього Час такий самий немилосердний, як і до простого люду. Вони відходили, один за іншим. А місто жило, так само як і раніше міняючи одні за іншими обличчя, глоси, долі… Спостерігало, запам’ятовувало: людей, події. Воно пам’ятає Сковороду, Словацького, Бальзака і Шевченка.
Йому було тоді цікаво. Йому подобалося бути перлиною Волині. Досі воно пам’ятає період своєї слави, процвітання. Тоді воно вірило в милосердя до себе Часу. Та він йде, не розбираючи дороги, не вибираючи методів. Несе з собою те, про що згодом дуже хочеться забути, ніколи не згадувати.
Та є дещо, чого з пам'яті міста ніколи не зітреш. Той час, коли його обличчя стали руйнація і смерть. А голосом – плач і крик. Час Війни і страху. А по тому – часи Радянського Союзу, чергової неволі. Цей спогад у пам'яті міста набув багряного кольору комунізму і металевого присмаку страху. Голос тоді став шепотом. Життя притихло. Окремі люди були тоді осколками щирості, безстрашності. З усіх сил місто допомагало їм, допомагали гори і ліси…
Яскравим спалахом у пам'яті міста став День Незалежності. Місто потягнулось, просинаючись. Скинуло з себе пелену тривалої дрімоти і меланхолії. Озирнулося і побачило, що все не так і погано. Йому під силу все. Головне – пам’ятати, що воно досі зберегло свою волелюбну, щиру, безстрашну душу всіх тих, хто тут жив. І знати – що ті, хто живуть тут зараз їхні нащадки.
Його теперішнє обличчя – молоде, відновлене. Його новий голос – щирий сміх, рідна мова, церковні дзвони. В його душі живе віра у чудове майбуття. Адже не обов’язково «обіграти» Час, можна з ним домовитися про мирне співіснування…
Кожен, хто б не приїхав сюди, забирає з собою шматочок Кременця у серці. Адже місто торкається своїми легендами, історіями, мріями і снами самих сокровенних струн душі. Тих, де все ще жива віра у спокій і щастя, у мрію наяву. Називайте, як вам більше подобається – маленька Швейцарія, осколок Старої Польщі, Перлина Волині. Якщо хочете, навіть провінція. Але ви ніколи не забудете, що то – Кременець. Місто Між Дванадцяти Гір… І понесете з собою у майбутнє маленький його осколок.