Книга втрачених речей: НЕказка про казки
«Історії в книгах зовсім не схожі на людей. Люди живі незалежно від того, чи звертаєш ти на них увагу. А історії зі сторінок книг оживають лише тоді, коли їх розповідаєш» – Джон Коноллі, «Книга втрачених речей»
З дитинства ми звикли до того, що в казках добро перемагає зло, чесність обіграє хитрість і всіх в кінці-кінців, звісно після численних випробувань, та все ж чекає свій «хеппі енд». Тобто в казках все зовсім не так як у житті.
Джон Коннолі повністю підтримує цю думку. Але він говорить: Там все набагато гірше! Майстер детективного триллера сміливо захоплює територію фантазій і мрій, надій і бажань, страхів… Територію казок.
Головний герой книги – дванадцятирічний Девід – хлопчик з надміру бурхливою уявою. До нього «говорять» книги, він читає – багато і постійно. Він живе в уявному світі казок і марень, в який тікає від суворої реальності другої світової війни та втрати близької людини. Аж доки не потрапляє в абсолютно реальний світ казок насправді. Але і там все не так безхмарно. Скрючена Людина плете інтриги, лікантропи прагнуть захопити владу в королівстві, та й самі казки якісь неправильні – без жодних тобі «жили довго і щасливо».
Своєю структурою і сюжетною лінією роман дійсно нагадує казку. Лейтмотивом є подорож головного героя з точки А до точки Б. На шляху він стикається з перепонами та інтригами, долає антагоніста.
Але Конноллі майстерно створює атмосферу сірої і моторошної реальності, неочікувано і досить цікаво «перекроює» казки. А ще майже всю книгу читача не відпускає відчуття ефемерності – нереальної реальності всього, що відбувається. А чи не сниться це бува головному героєві, думає читач? Де тут головна заковика, шукає він та так і не знаходить.
Живі, майстерно прописані, зовсім не казкові персонажі, викликають цілу гамму почуттів – від розуміння і співчуття до невдоволення і роздратування. Адже в кожного за плечима своя історія, кожен веде свій пошук – будь то Лісник, Король чи сам Девід.
Роман змушує задуматися над тим, що ж насправді мрія, казка, страх? Як жити так, щоб страхи не оживали, не затягували тебе в свої тенета? І, на сам кінець, що ж в цьому житті дійсно цінне?
Усвідом свій страх, говорить Конноллі вустами персонажів, – і він зникне. Мрій, але не забувай про реальність. Все має місце в цьому житті, каже він. Озирнися навколо уважно. Запам’ятай всі деталі. Збережи їх у своїй памяті на завжди. Адже деталі і моменти, миттєві події – те що так легко забувається: посмішка, сонячний зайчик, перша вистава в театрі, перше кохання, перше досягнення. За цим потім сумуєш найбільше.
В романі автор піднімає багато питань, на які кожен читач шукає відповіді для себе, читаючи книгу. Він наче веде тебе за руку разом з Девідом по нетрях уяви і свідомості, змушує вести власний пошук, боротися за свій «хеппі енд». Адже хіба не так в казках має бути – кожен має пройти з точки А у точку Б, поборовши Зло?
«В кожному дорослому живе дитина, а кожна дитина – це майбутній дорослий» (Джон Коноллі, «Книга втрачених речей») Ця казка для дорослих, щоб вони ніколи не забували про те як були дітьми. Коли світ був більший, яскравіший і цікавіший. Світ не змінився, просто ми перестали шукати в ньому барви. Чи правильно це? Що ж, тут саме прийшов час для кожного побороти власне Зло…