Маркус Зузак і його Книжковий злодюжка, Або не такий і чорно-білий світ
«Наче чорно-білий фільм. Він просто так не закінчується, він торкається душі…» Так про книгу австралійського письменника написали в USA Today. Нарешті ця сенсація книжкового світу добралася і до нас.
Книга про людину, про війну, про сміх і сльози, про життя і смерть. Книга про книгу. Вона просто не має права бути чорно-білою. Це історія, кольори якої трішечки вицвіли, трішечки забагрилися кров’ю, трішечки змиті сльозами. Але не зникли. Не можна просто так запросто стерти колір сонця, колір дружби, сміху, підтримки. Він живе в самому слові. Варто лише сказати це слово – і колір оживає.
Кольори і слова набувають якогось особливого, просто містичного значення для всієї книги. Вони наповнюють життя персонажів; вони той куточок спокою якого шукає оповідач. Та про все по порядку…
Світ на порозі війни. І найвірніший супутник Війни, Смерть, вирішує розповісти одну історію. Чи то спогад з майбутнього, чи то здогадка про минуле. Хто зна? Він тут і там – зараз, розповідає нам цю історію; в нацистській Німеччині власними очима за цією історією спостерігає. І там, на протязі майже семи років він веде екскурсію по життю маленької дівчинки – Лізель. Дівчинки, котра втратила і знайшла. Сім’ю, друзів, надію, мрію. А головне – книги. Навіть точніше не книги як такі, а слова. Вони ж бо мають колір, форму, навіть смак.
Спалахнула війна. Дуже упереджено думати, що «свої хороші», а всі «інші – погані». Адже чужі також живі прості люди. І це яскраво вдається показати М.Зузаку. Оригінальна точка зору – німці теж страждали від війни. Звичайні німці війни не хотіли. Діти, батьки, матері – всі вони просто хотіли спокійно жити. Хубермани, котрі намагалися не просто вижити, а допомогти іншим. Наприклад Лізель, котру прийняли в свою сімю. Чи Максові, котрий по суті був «головним ворогом народу» – євреєм. Макс, котрий просто хотів не боятися жити. Ільза Герман, котра ледве пережила втрату сина на Першій світовій. Руді, котрий так і не зміг виграти всі забіги… Всі вони просто жили, так як вміли. І в життя кожного з них ввірвалася Лізель. Зі своїми словами, котрі можна було побачити. І з книгами, котрі приходили і йшли, наче теж мали власні життя.
Світ мінявся, люди не мінялися. Почалася війна, десь далеко – «там». Відзвуки пострілів, гуркіт вибухів, крики солдатів – все докочувалося до містечка Молькінг з газетами і чутками. І на тому все… Та поступово, непомітно, почали мінятися самі люди. Адже над ними нависає Смерть. Ворожі літаки пролітають в рідному небі. Страх проникає в найглибші куточки душі, а якщо таке зерно посіяне то вже точно буде гідний урожай.
Не шукайте в книзі «поганого» героя, не варто. Його там просто нема. Абстрактне зло – Гітлер – просто існує понад сюжетом. Його ненавидять, його бояться, за ним слідують. Війна – всього лиш факт. Смерть то й взагалі оповідач. Нема тут злих, є тільки звичайні. Вони брешуть, помиляються, зляться, дружать, пробачають. А ще – крадуть. Щоб поїсти, зігрітися, вижити. Руді краде їжу, Макс краде час, Ільза дружбу. Всі щось крадуть.
А от Лізель краде книги. Кожна з них пов’язана з історією в житті дівчинки. Першу книгу вона вкрала в снігу, на далекому від Молькінга цвинтарі. Другу – у вогню, ще одну у води. Таких книг багато… І останню згадану в сюжеті книгу вона краде у власної пам'яті. Лізель пише книгу про своє життя, яку називає «Книжковий злодій».
Доля, викладена словами. Розказані люди. Написані почуття.
Не лише для Лізель слова живі. Вони живуть на сторінках книги про Лізель. Слова страх, голод і війна. Слова дружба, віра, порятунок. Доки ці слова будуть жити, то надія є. Не варто вважати, що в мирний час нам не зрозуміти героїв книги. Адже це зміг зробити автор. Отже і нам під силу. А значить, усвідомивши всі жахи ми не дамо їм повторитися. Без зайвого моралізму та філософствувань «ні про що» автор наштовхує читача на власні висновки. Про що? На те вони і власні, що у кожного свої…